← На головну
Попередній перегляд перекладу
Службовий рядок diff — перекладу не потребує
Гра показує тут службовий байт; переклад для цього ID не спрацює.
Рядок перекриває diff-файл гри
Переклад «�» — навмисна позначка: гра показує тут текст із diff-файлу локалізації з тим самим ID. Перекладати цей рядок не потрібно.
Англійський оригінал · diff-файл
On ordinary days, it rolled about in the book-airing square, soaking up the sun. Viewed from Tianyi Tower above, it looked just like a drop of ink fallen upon sized Xuan paper, with edges soft and fluffy.\nWeary of reading, one would pet Ink Dot; tired from chores, one would pet Ink Dot; seeking a little good fortune, one would certainly pet Ink Dot. Everyone said Ink Dot was a cat of good fortune, for it had survived a great fall. As they stroked its fur, they would murmur their wishes: "Ink Dot, let me read ten lines at a glance; Ink Dot, let me never forget what I read; Ink Dot, let that person look my way just once more..." The cat would hear them out, then simply roll over and flick the inky tuft at the tip of its tail. Yes, yes, yes, Ink Dot had heard it all.\nInk Dot had come to feel that it was, in some sense, an ancient text, or perhaps ancient texts were simply cats. They were fundamentally of the same kind: both deeply cherished, and both greedy for the sun's warmth. It loved to lie beside the old scrolls and bask together. When the warmth grew just right, someone would come along and gently ruffle the fur beneath its chin the way one turns the delicate pages of a book, tending to the one spot it could never reach with its own tongue. Those hands were always warm, like sunlight lingering across ancient pages.\nIt had once been a wild cat from the Eastern Peak until it lost its footing, tumbled down the cliff, and lay helpless. Its vision had been blurred that day; it remembered only encountering a flurry of black and white that cried out in alarm, rushed over, and carried it back to Mount Penglai.\nIn time it recovered, though its eyes never quite regained their sharpness. It came to know more blurs of black and white, each with a different voice, and all of them kind souls. Yet it never forgot the voice of that very first figure.\nIn the days just after it was brought to Penglai, she would set it out in the sun alongside the books each day: "Ink Dot, it is time to bask. Look at these books beside you. Some are decades old, some a century and more. No matter how tattered they were when we found them, we have always mended them whole, and you are no different." It could not yet roll over on its own back then, so she would turn it gently with practiced hands, ensuring the sunlight bathed every side.\nSo that is how one lives for a hundred years, simply by soaking up the sun. Ink Dot had learned its lesson well.\nBest to bask as much as possible, then. With that thought, it stretched itself flat, turned its belly to the sky, and opened itself completely to the boundless light filling heaven and earth.
Китайська довідка · основний файл
它平日都在晒书广场上翻滚，晒太阳。\n从天一楼望下去，就像一滴墨落在熟宣上，边缘毛绒绒的。\n看书倦了，摸摸墨点；干活乏了，摸摸墨点；求个好运，更要摸摸墨点。大家都说墨点是只好运的猫，因为它大难不死。\n大家一边摸，一边絮絮叨叨地念：墨点啊我想一目十行，墨点啊我想过目不忘，墨点啊我想那人多看我一眼……它听了，只是翻个身，甩甩尾巴尖儿的墨绒。好好好，墨点都知道了。\n墨点觉得自己大概是古籍，或者说古籍大概是猫。反正是一类东西——都是被人喜欢的，都是贪恋阳光的。它喜欢躺在古籍旁边，一起晒着。晒舒服了，就会有人来，像翻书一样翻翻它下巴的毛，下巴的毛它自己舔不着。那些手都很暖，像在古籍上流连的阳光。\n它本是东岳的野猫，失足跌落山崖，动弹不得。那天眼睛看不太清，只记得遇着一团白白黑黑的影子，惊叫着飞奔过来，把它抱回了蓬山。\n后来它慢慢好了，眼睛却回不到从前了。它认识了更多白白黑黑的影子，声音各不相同，都是好影子。\n但它永远记得第一个影子的声音。\n刚被抱回蓬山那阵子，她天天把它和书一块儿晒：“墨点，到点晒太阳了。你看隔壁那些书，几十上百年了，不管带回来时有多碎，我们都能修补好……你也一样。”它那时还翻不了身，她过一会儿就翻翻它，手法娴熟，给它晒得面面俱到。\n原来晒晒太阳，就能活上百年啊。墨点学到了。\n那要多晒晒。墨点想着，便把身子摊平，翻出肚皮，向着满天满地的光。
Довідка, а не основа перекладу
У звичайні дні воно котилося площею для просушування книг, вбираючи сонячне тепло. Згори, з Павільйону Єдиного Неба, воно скидалося на краплю туші, що впала на проклеєний папір сюань, із м’якими й пухнастими краями.\nСтосомившись читання, хтось гладив Чорнильну Поступову шкоду; втомившись від справ, хтось гладив Чорнильну Поступову шкоду; бажаючи трохи удачі, неодмінно гладили Чорнильну Поступову шкоду. Усі казали, що Чорнильна Поступова шкода — кішка удачі, адже вона пережила велике падіння. Гладячи її хутро, вони шепотіли свої бажання: "Чорнильна Поступова шкода, дозволь мені бачити десять рядків одним поглядом; Чорнильна Поступова шкода, дозволь мені ніколи не забувати прочитаного; Чорнильна Поступова шкода, нехай та людина ще раз погляне в мій бік..." Кішка вислуховувала їх, а потім просто переверталася й ворушила чорнильною китичкою на кінчику хвоста. Так, так, так, Чорнильна Поступова шкода все почула.\nЧорнильна Поступова шкода почала відчувати, що в певному сенсі вона сама була стародавнім текстом — або, можливо, стародавні тексти просто були котами. По суті, вони належали до одного роду: і тих, і інших глибоко плекали, і ті, й інші жадібно тягнулися до сонячного тепла. Вона любила лежати поруч зі старими сувоями й разом із ними грітися. Коли тепло ставало саме таким, як треба, хтось приходив і ніжно скуйовджував хутро під її підборіддям — так само, як перегортають тонкі сторінки книги, доглядаючи місце, якого вона ніколи не могла дістати власним язиком. Ці руки завжди були теплими, мов сонячне світло, що затрималося на стародавніх сторінках.\nКолись вона була дикою кішкою зі Східної вершини, аж поки не втратила опору, не покотилася зі скелі й не залишилася безпорадною. Того дня її зір затуманився; вона пам’ятала лише, як побачила метушливу чорно-білу постать, що стривожено скрикнула, підбігла й віднесла її назад на гору Пенлай.\nЗгодом вона одужала, хоча очі так і не відновили колишньої гостроти. Вона познайомилася з новими розмитими чорно-білими постатями, кожна з іншим голосом, і всі вони були добрими душами. Та голос тієї найпершої постаті вона не забула ніколи.\nУ перші дні після того, як її принесли до Пенлай, вона щодня виставляла її на сонце разом із книгами: "Чорнильна Поступова шкода, час грітися. Поглянь на ці книги поруч із тобою. Деяким уже десятки років, а деяким — понад століття. Хай якими пошарпаними вони були, коли ми їх знайшли, ми завжди відновлювали їх цілком, і ти нічим не відрізняєшся". Тоді вона ще не могла самостійно перевернутися на спину, тож та обережно перевертала її натренованими руками, стежачи, щоб сонячне світло огорнуло кожен бік.\nОсь так і проживають сто років — просто вбираючи сонячне тепло. Чорнильна Поступова шкода добре засвоїла цей урок.\nТоді краще грітися якомога більше. З такою думкою вона витягнулася плазом, підставила живіт небу й повністю відкрилася безмежному світлу, що наповнювало небеса й землю.
Запропоновані переклади
Завантаження...
